Історія російського футболу. Росіяни в Англії
На тріумфальному Євро-2008 в складі збірної був один легіонер; через рік їх стає четверо. Жирков, Павлюченко, Аршавін і Білялетдінов їдуть грати в Англії і спочатку навіть вражають, але поступово стикаються з незнайомою їм перш проблемою - не дивлячись на солідний трансферний цінник, місце в основному складі їм ніхто не гарантує. У підсумку продукт російської прем'єр-ліги не проходить перевірку на конкурентоспроможність: все четверо повертаються в Росію, щоб гарантувати собі місце в збірній перед наступним чемпіонатом Європи.
фото: Fotobank / Getty Images / Victor Fraile
Тимур Журавель, кореспондент і коментатор "НТВ-Плюс»
Аршавін - мабуть, єдиний з цієї четвірки, хто був готовий до переїзду в Лондон і до того ж хотів поїхати саме туди. У день приїзду він дав перше інтерв'ю англійською, ніж дуже порадував уболівальників. І він виголосив фразу «ай ем Гунеріх», яка відразу стала хітом - її навіть на футболках друкували. Крім цього, Аршавін не став шукати собі будинок ближче до бази, а оселився в місті, не так далеко від центру, в багатому і красивому районі Хемпстед. Тобто повівся не як типовий футболіст, який намагається влаштувати побут так, щоб йому було в першу чергу зручно тренуватися і їздити на базу. Для Аршавіна було важливо вести повноцінний лондонський спосіб життя. Він ходив на виставки, постійно з'являвся на святі Масляної на Трафальгарській площі. На благодійних акціях клубу він виглядав абсолютно органічно - прийшов, потиснув усім руки, з усіма сфотографувався, роздав автографи. Загалом, поводився як професійний селебріті в добре знайома й зрозуміла йому середовищі.
А ось Рома Павлюченко спочатку був просто працівником клубу «Тоттенхем» - оселився за містом, зовсім поруч з базою, і в перший час в основному захоплювався тим, що команду не замикають на базі за день до гри, як в Росії, а потрібно просто приїхати на стадіон за 3-4 години до гри. Думаю, в перший рік Рома в центрі міста був лічений кількість разів. Але він змінився. Футболістам часто потрібно досить багато часу, щоб розкритися, звикнути до нової обстановки, але потім вони будуть відчувати себе зовсім по-іншому. Коли я був у нього в гостях в перший раз, він скаржився, що тут все не так, він хоче виїхати, хоче додому - бо там все рідне, а тут Англія, в якій доводиться жити. А через два роки його начебто прорвало: тут все прекрасно, люди налаштовані позитивно, закони працюють на тебе, відчуваєш себе повноцінним жителем суспільства. Крім того, тоді він віддав дочку в дитячий сад - і вона там стала головною зіркою, користувалася дикої популярністю в тому числі з-за тата, і явно була дуже цим задоволена. Ну і Рома був щасливий - навіть незважаючи на те, що до цього часу шансів закріпитися в «Тоттенхемі» у нього практично не залишилося.
Юра Жирков мучився в Англії, звичайно, більше всіх. Йому дуже багато чого не подобалося, було незатишно
Юра Жирков мучився в Англії, звичайно, більше всіх. Йому дуже багато чого не подобалося, було незатишно, і тому він намагався помістити себе в якісь комфортні умови. Він оселився навпроти універмагу «Харродс», проводив години в бутіку D & G, тому що там продавці говорили по-російськи, регулярно ходив до місцевого військового музей - Жирков адже дуже цікавиться всім, що пов'язано з війною. Якось раз він буквально провів мені екскурсію по цьому музею, явно вивчивши його вздовж і поперек. Але коли ми звідти вийшли, я захопився містом, якимось сквером, де люди сиділи на галявині, але Юра у відповідь буквально прогарчав: «Ось це мене просто бісить». Таким був його Лондон. Все інше йому категорично не подобалося - наприклад, в «Челсі» його, як новачка, змусили встати на стілець і заспівати, а Карло Анчелотті потім досить прикро описав цей епізод в автобіографії. Дружині і дитині Жиркова відмовляли у візах. По-англійськи він майже не говорив.
Життя Білялетдінова в Ліверпулі була трохи іншою, більш спокійною. Він мені з кілька дивним для молодої людини натхненням розповідав, як гуляє з дружиною в парку біля будинку - мовляв, там тихо, дуже красиво і лисиці бігають. Спочатку його радувала буквально кожна дрібниця, аж до того, що відразу по приїзду його попередили в клубі, що в одязі не повинно бути червоного кольору, кольору «Ліверпуля». Він брав синій фломастер і зафарбовував якісь там смужки на бутсах. Крім того, його дуже порадувала заведена в «Евертоні» традиція виїжджати кудись на пару днів всією командою - не в передмістя Ліверпуля, а наприклад в Монако або Нью-Йорк. Тобто вони туди їздили як туристи, а не як футболісти. У Монако вони пішли глядачами на футбольний матч, але він був таким нудним, що вся команда встала і пішла в перерві. Дініяр говорив, що таке взагалі навряд чи можливо десь ще. Але потім, коли він перестав потрапляти в основний склад, теж занудьгував - сидів удома і дивився російське телебачення.
«Історія російської футболу» - спільний проект Sports.ru і «Афіші» .
Історія російського футболу. Роман Абрамович і «Челсі»
Історія російського футболу. «Лист чотирнадцяти»